«Невеличке помешкання Івана Світличного в Києві на Уманській, 35 стало осередком інтенсивного духовного життя, неофіційним Клубом творчої молоді. Тут почували себе як удома Василь Симоненко й Іван Драч, Опанас Заливаха й Алла Горська, Іван Дзюба і Юрій Бадзьо, Галина Севрук і Василь Стус, Ігор Калинець і Василь Голобородько… «
Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку
Зі спогадів Михайлини Коцюбинської
«Невеличке помешкання Івана Світличного в Києві на Уманській, 35 стало осередком інтенсивного духовного життя, неофіційним Клубом творчої молоді. Тут почували себе як удома Василь Симоненко й Іван Драч, Опанас Заливаха й Алла Горська, Іван Дзюба і Юрій Бадзьо, Галина Севрук і Василь Стус, Ігор Калинець і Василь Голобородько. Тут ми відкривали для себе Плужника, Антонича, Зерова. Тут вітали кожен паросток нонконформістського українського мистецтва. Тут знайшов свій духовний дім Василь Симоненко – Світличний був його першим критиком і порадником, пускав у світ його “захалявні” твори… Тут, у цій хаті, записувався на плівку Симоненків “Злодій” та інші поезії, завдяки чому його голос зберігся для нащадків. Тут усі вони знаходили теплу усмішку, підбадьорливе слово, життєдайний духовний (та й не лише духовний!) харч, невибагливу, але безвідмовну ночівлю. Тут було зібрано практично все, що видавали в той час, – книжки, здавалося, от-от витіснять господарів із хати. Та вільне крісло для душевної розмови знаходилося
завжди. Тож в історії української культури значення цих по-житейському надто скромних, якщо не сказати вбогих за сучасними стандартами, але духовно багатих пенатів важко переоцінити…
Не володіючи ораторським хистом, Світличний якось непомітно й ненав’язливо опинявся в центрі кожної культурної акції. Сам читав, здається, все варте уваги і прилучав до цього інших. Пізніше у відкритому листі Миколі Бажанові з табору писав, що ця нестримність читацьких інтересів була чи не найголовнішим “криміналом”, за який його було засуджено. Був носієм небезпечного знання. Те, що відкривалося йому, умів зробити надбанням інших. Мали таки рацію Іванові тюремники, вважаючи його коренем зла, центром поширення крамольної літератури. Він був душею самвидаву, цього чи не найреальнішого досягнення 60-х у суспільному поступі. Як очевидець, насмілюся твердити, що практичне здійснення Іваном Світличним свого покликання як критика, наставника молодого покоління було навіть більш вагомим і значущим за його літературнокритичний доробок. Звичайно, з поправкою – просто він не встиг реалізувати повною мірою, “на папері”, в друкові свій непересічний талант, свій аналітичний дар, своє теоретичне мислення… Світличний був живим містком між Східною й Західною Україною, між Києвом і Львовом. Багатьох своїх колег і друзів, зокрема й мене, саме він увів до літературно-мистецьких кіл Львова. Так здійснювалося справжнє національно-культурне єднання. Сьогодні воно видається самозрозумілим, тоді ж його треба було утвердити. І в цьому безперечна заслуга Світличного…
Загалом мені важко визначити систему поглядів Івана Світличного, як я її собі уявляю, в категоріях суто політичних. Мабуть, тому, що ми спілкувалися в інших регістрах, близьких мені, – адже я до
всього доходила через категорії естетики й моралі. Суто політична постановка питань ніколи не належала до моїх активів, та й до Іванових також, як мені здається. Принаймні на початках нашої
дружби, в класичний період шістдесятницького буяння. Інша річ, що вся наша діяльність, сама лінія поведінки набували в контексті доби гостро політичного забарвлення. У своїй передмові до збірки
“Серце для куль і для рим” Іван Дзюба зауважив, що Світличний ішов до українського патріотизму не так від національного сентименту та емоцій, як від загальнолюдських гуманістичних понять і цінностей. Поділяю цю думку. Йванова “українськість” була якась спокійно-самозрозуміла, без декларацій. Перекладати на українську Ронсара чи Бодлера – це й було ділове утвердження багатющих можливостей української мови без захоплення її “солов’їністю”. Патріотизм не як гасло, а як робота, як дихання»