Зі спогадів Бориса Антоненка-Давидовича

«Комюніке ГПУ про викриття контрреволюційної підпільної організації СВУ та перші повідомлення в пресі про початок судового процесу в Харкові, тодішній столиці Радянської України, викликали в усіх подив:…»

Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку

Зі спогадів Бориса Антоненка-Давидовича

«Комюніке ГПУ про викриття контрреволюційної підпільної органі зації СБУ та перші повідомлення в пресі про початок судового про цесу в Харкові, тодішній столиці Радянської України, викликали в усіх подив: що ж це за всеукраїнська організація, в якої нема на Україні периферії? Поодинокі особи з різних українських міст, посаджені на стільці підсудних, аж ніяк не вкладалися в поняття периферії. Так само не клеїлось у повідомленнях існування СУМу ~ Спілки української молоді, цього бойового терористичного додатка до СБУ, репрезентованого на процесі лише двома молодиками. А де ж інші? Чи вони повтікали кудись, чи їх не викрито, чи, може, такої спілки взагалі не існувало, бо арифметичне число 2 занадто мале, щоб відповідати поняттю спілка?.. Проте усім відомо, що органи безпеки ніколи не помиляються, тож і всі дії їхні мають бути одностайно схвалені. Та не тільки схвалені, а можна й треба наперед вимагати суворого вироку тим, кого вихопили з життя непомильні сталінські органи безпеки. Це ставало нормою громадянської поведінки тої радянської людини, що воліла кривити власним сумлінням, ніж стати об’єктом переслідування. Тільки-но розпочався судовий процес над СБУ в Харкові, як по київських установах і підприємствах почалась кампанія загальних зборів робітників та службовців, на яких одностайно схвалювали резолюції з вимогою застосувати до підсудних найвищу міру покаран­ня — розстріл. Утриматись або, боронь Боже, голосувати проти -було небезпечно, тим-то й була така одностайність, їхати до Харкова треба було з двох причин: по перше, не виключено, що наступного дня прийдуть до мене брати заднім числом той під­пис або ще зажадають належного інтерв’ю, а по-друге, треба кінець кінцем дізнатись, що ж справді відбувається на сцені Харківської опери? Радіопередача про перший день процесу, яку я слухав через навушники, бо гучномовців ще не було, вразила не тільки мене. Під­судні, починаючи з Єфремова, вважали за слушний обвинувачувальний висновок, котрий закидав їм терор, готування до повстання та всі ті смертні гріхи, за які розплата могла бути тільки ціною життя. Але, коли допит підсудних дійшов до Петра Холодного з Чернігова, той категорично відкинув його, і засідання суду перервали до вечора, а всіх підсудних одвезли до тюрми… Якась пружина в меха­нізмі добре злагодженого процесу несподівано зіпсувалась, і Ті треба було конче спішно відремонтувати. На це пішло півдня, і вечірнє засідання почалося знову з допиту Холодного. Цього разу він безза­стережно визнав обвинувачення за слушне, й допит решти підсуд них пройшов зовсім гладко. Чому сталась через кілька годин перерви така зміна в поведінці Холодного — ми дізнаємось далеко пізніш, а тим часом годі було чимось пояснити її й зрозуміти. Ясно було тіль­ки, що в цій пекельній грі, де ставкою є смерть, одна карта замета­лась, загрожуючи викрити шулера… Знайомі обличчя Ефремова, Ніковського, Чехівського та інших під­судних, а зовсім недалеко від рампи сидів Михайло Івченко, котрий, як здалося мені, навіть погладшав за час ув’язнення та слідства. Він сьорбав із склянки чай, заїдаючи тістечком разом з іншими під­судними, що викликало в деяких простацьких глядачів серед публіки обурливе перешіптування: «Что эти мерзавцы творили на свободе, а тут их пирожными кормят! На хлебе и воде содержать бы их, подле цов, а не шоколады-мармелады подавать!» Наша триденна перепустка на суд скінчилася. Можна було б її про­довжити, але чи варто? Ми й за ці три дні склали повне уявлення про справжній характер суду, й навряд чи була потреба слухати далі ствердження Ефремова про існування СВУ та участь у ній при чмелених діячів різних галузей української науки й культури. Годі з нас і того ганебного, що ми бачили, сидячи серед різноманітної публі­ки на процесі в Харківській опері! Того ж вечора ми виїхали з Валеріяном Під могильним поїздом до Києва… Як же могла статись уся та ганьба? Ця думка не покидала мою голову ні одразу після приїзду з Харкова, ні кількома роками піз­ніше. З газет ми прочитали вирок, де не було жодного розстрілу, незважаючи на всі ті страхітливі звинувачення, які зачитувались на суді й які слухняно стверджував Ефремов. Сам Ефремов дістав десять років ув’язнення, решта підсудних — різні строки…»

Відповідь:

         Автор документа — Борис Антоненко-Давидович(1899 — 1984 рр.)  —  український письменник, перекладач. Репресований 1935 р., звільнений та реабілітований  у 1957 р.

         В уривку розповідається про події 1930 р. — процес над СВУ ( Спілкою Визволення УКраїни). Процес був використаний  для дискредитації  української наукової інтелігенції. За результатом процеса над СВУ було репресовано біля 500 осіб, серед яких — С. Єфремов,  М. Слабченко та інші.

          Цінність свідчень безпосереднього учасника подій незаперечна. Для нас, людей ХХІ ст., це джерело є особливо ціннім, тому що передає атмосферу беззаконня сталінського тоталітарізму. Той суд був неправомірним і передбачуваним у своїх звинувачувальних вироках. Тому письменник не став чекачи кінця процесу. Йому все було зрозуміло

Запись опубликована в рубрике Завдання з розгорнутою відповіддю, Історія України 11 клас. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *