Варіант 6

Правильна відповідь:          А

                 (17 вересня 1939 р. – вступ Червоної Арміі в Західну Україну)

2 Легальність політичних партій, діяльність яких не суперечила польському законодавству

3 Обіймання українцями високих адміністративних посад у державних органах влади

4 Політичне протистояння між українцями, які проживали на землях, що раніше входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій

5 Підтримка основною частиною населення центристської політичної сили – Українського національно-демократичного об’єднання

А 1, 2        Б 1, 3          В 2, 3            Г 2, 4           Д 2, 5            Ж 3, 5

Правильна відповідь:        Д

5.   У яких твердженнях ідеться про Сидора Ковпака?

1  Очолив Український штаб партизанського руху (УШПР)

2 Організатор партизанського руху на Сумщині в роки Великої                           Вітчизняної війни
3 Очолив «визвольний похід» Червоної армії, в результаті якого Західна Україна була
приєднана до Радянського Союзу
4 Командував військами Київського особливого військового округу і організував                  оборону Києва в 1941 р.
5 Очолив Карпатський рейд партизанського з’єднання українськими            землями, окупованими гітлерівською Німеччиною

А 1, 2           Б 1, 5             В 2, 3             Г 2, 5               Д 3, 5            Ж 4, 5

Правильна відповідь:       Г

6.  Коли відбулися події, про які йдеться в уривку з виступу Голови          Верховної Ради України В. Литвина?

7.   Про кого йдеться у фрагменті зі спогадів Аркадія Любченка?

8.  З відомих вам соціально-економічних наслідків суцільної                        колективізації в Україні запишіть два

9. Порівняйте явища, характерні для соціальних процесів в УРСР у першому повоєнному десятилітті (1946 — 1953 рр.) та за доби днсталінізації (1956 — 1965 рр.)

Спільне

1. Всебічний контроль компартійних і радянських органів за всіма сферами життя

2. Проведення грошових реформ

Відмінне

1. Вілновлення масових репресій                               1. Скорочення робочого тижня

2. Встановлення плаьи за навчання                         2. Програма житлового  будівництва             у старших класах

3  Застосування кримінальної відповідальності     3. Розширення кола осіб, що мають          до порушників  трудової дисципліни                        право на пенсійне забеспечення

10.    Проаналізуйте історичне джерело та дайте йому оцінку

Зі спогадів Михайлини Коцюбинської

«Невеличке помешкання Івана Світличного в Києві на Уманській, 35 стало осередком інтенсивного духовного життя, неофіційним Клубом творчої молоді. Тут почували себе як удома Василь Симоненко й Іван Драч, Опанас Заливаха й Алла Горська, Іван Дзюба і Юрій Бадзьо, Галина Севрук і Василь Стус, Ігор Калинець і Василь Голобородько. Тут ми відкривали для себе Плужника, Антонича, Зерова. Тут вітали кожен паросток нонконформістського українського мистецтва. Тут знайшов свій духовний дім Василь Симоненко – Світличний був його першим критиком і порадником, пускав у світ його “захалявні” твори… Тут, у цій хаті, записувався на плівку Симоненків “Злодій” та інші поезії, завдяки чому його голос зберігся для нащадків. Тут усі вони знаходили теплу усмішку, підбадьорливе слово, життєдайний духовний (та й не лише духовний!) харч, невибагливу, але безвідмовну ночівлю. Тут було зібрано практично все, що видавали в той час, – книжки, здавалося, от-от витіснять господарів із хати. Та вільне крісло для душевної розмови знаходилося завжди. Тож в історії української культури значення цих по-житейському надто скромних, якщо не сказати вбогих за сучасними стандартами, але духовно багатих пенатів важко переоцінити… Не володіючи ораторським хистом, Світличний якось непомітно й ненав’язливо опинявся в центрі кожної культурної акції. Сам читав, здається, все варте уваги і прилучав до цього інших. Пізніше у відкритому листі Миколі Бажанові з табору писав, що ця нестримність читацьких інтересів була чи не найголовнішим “криміналом”, за який його було засуджено. Був носієм небезпечного знання. Те, що відкривалося йому, умів зробити надбанням інших. Мали таки рацію Іванові тюремники, вважаючи його коренем зла, центром поширення крамольної літератури. Він був душею самвидаву, цього чи не найреальнішого досягнення 60-х у суспільному поступі. Як очевидець, насмілюся твердити, що практичне здійснення Іваном Світличним свого покликання як критика, наставника молодого покоління було навіть більш вагомим і значущим за його літературнокритичний доробок. Звичайно, з поправкою – просто він не встиг реалізувати повною мірою, “на папері”, в друкові свій непересічний талант, свій аналітичний дар, своє теоретичне мислення… Світличний був живим містком між Східною й Західною Україною, між Києвом і Львовом. Багатьох своїх колег і друзів, зокрема й мене, саме він увів до літературно-мистецьких кіл Львова. Так здійснювалося справжнє національно-культурне єднання. Сьогодні воно видається самозрозумілим, тоді ж його треба було утвердити. І в цьому безперечна заслуга Світличного… Загалом мені важко визначити систему поглядів Івана Світличного, як я її собі уявляю, в категоріях суто політичних. Мабуть, тому, що ми спілкувалися в інших регістрах, близьких мені, – адже я до всього доходила через категорії естетики й моралі. Суто політична постановка питань ніколи не належала до моїх активів, та й до Іванових також, як мені здається. Принаймні на початках нашої дружби, в класичний період шістдесятницького буяння. Інша річ, що вся наша діяльність, сама лінія поведінки набували в контексті доби гостро політичного забарвлення. У своїй передмові до збірки“Серце для куль і для рим” Іван Дзюба зауважив, що Світличний ішов до українського патріотизму не так від національного сентименту та емоцій, як від загальнолюдських гуманістичних понять і цінностей. Поділяю цю думку. Йванова “українськість” була якась спокійно-самозрозуміла, без декларацій. Перекладати на українську Ронсара чи Бодлера – це й було ділове утвердження багатющих можливостей української мови без захоплення її “солов’їністю”. Патріотизм не як гасло, а як робота, як дихання»

Відповідь:

   Михайлина Хомівна Коцюбинська (18 грудня 1931, Вінниця — 7 січня 2011, Київ) — український філолог та літературознавець, активна учасниця руху шістдесятників. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського Михайлина Коцюбинська була також активним учасником руху шістдесятникив — нон-конформістької групи української інтелігенції, яка в несиловий спосіб чинила опір радянській окупації. Учасниця протесту після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» проти арештів 1965 української інтелігенції.

     Автор документа — свідок діяльності видатного україн­ського шістдесятника Івана Світличного. Вона з великою повагою ставиться до його діяльності, показує, що за ра­дянських часів будь-яка естетична творчість, якщо вона була чесною і відвертою, набувала рис політичних, рис критичних, тобто форми опору існуючому режиму.

     Помешкання Світличного було осередком творчої моло­ді, яка знаходила тут духовний прихисток. Завдяки Світличному зберігся записаний на плівку голос В. Симоненка, у «самвидаві» вийшло багато творів талановитої україн­ської молоді. Саме за це його й відправили в ув’язнення у 1972 році.

   Спогади М. Коцюбинської цінні для нас як свідченням того, що навіть у скрутні часи застою (після хрущовської «відлиги») інтелектуальне, художнє, національно-куль турне життя не припинялося. І. Світличний і його соратни­ки продовжували боротьбу за українську культуру, навіть під страхом ув’язнення або «психушки».