Країни Центральної, Східної і Південно-Східної Європи

  • Конспект
  • Відео

Країни Східної і Південно-Східної Європи:  від встановлення тоталітарних режимів до «оксамитових революцій»

Карта_Ц_Сх_Європа

Центральна  і  Східна Європа

        Окупована  Німеччиною (Італією)                       

Чехія     Польща      Югославія     Албанія

           Союзник Німеччини

 Словаччина     Румунія         Угорщина         Болгарія

Втрати СРСР при звільненні від нацистської окупації:

Польща = 600 тис        Чехословаччина = 140 тис           Угорщина = 140 тис

Австрія = 30 тис       Німеччина = Берлін = 20 тис,       Берлінська операція = 300 тис …

         

Схема_Ц-Сх_Європа

Демократичні перетворення та ліквідація залишків фашистських режимів почалися ще у 1944—1945 pp.

Уряди Національних фронтів, які, на відміну від довоєнних режимів, стали називатись «народною демократією» ( співробітничали партії різного політичного спрямування: від комуністичних до буржуазних)

мета — звільнення від фашизму, відновлення національної незалежності і демократії

  •  були відновлені та оновлені інститути політичної демократії: парламентаризм, багатопартійна система,
  •  багатоукладна економіка, конституційність,
  •  почала проводитись аграрна реформа з урахуванням інтересів малоземельного селянства.

У зовнішньополітичній сфері ці країни почали орієнтуватись на СРСР. Поступово комуністи перебирають на себе всю повноту влади в країнах Східної Європи. Пояснювалось це тим, що їх підтримував СРСР — країна, яка завоювала великий авторитет своїми перемогами над фашизмом.. Компартії цих країн активно боролися проти фашизму, чим набули авторитету, змогли скористатися прагненням частини населення до змін і нового життя.

 З 1947-1948 pp. починається новий етап розвитку цих країн, коли за зразок береться «радянська модель соціалізму».

  • Встановлюються однопартійні комуністичні диктатури,
  • проводиться націоналізація промисловості, форсована індустріалізація, примусова колективізація.
  • Проводяться репресії проти деяких керівників цих же комуністичних партій, які, проте, не мали такого масового характеру, як в СРСР. За зразком культу Сталіна роздуваються культики місцевих вождів у Польщі, Чехословаччині, Болгарії.

Східноєвропейські країни об’єднуються у так званий «соціалістичний табір» на чолі з СРСР. Для економічного спів робітництва між цими країнами у 1949 р. створюється  Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

 До середини 50-х років РЕВ, по суті, не використовувалася як інструмент координації народногосподарських планів. У діяльності РЕВ політичні інтереси домінували над економічними, що неприпустимо в економічній організації і неминуче призводить до її стагнації.

Невипадково, що періодично країни «соціалістичного табору» стикалися з політичними і соціальними кризами. Першою та кою кризою став конфлікт між СРСР і Югославією. Приводом до початку конфлікту стало підписання договору про дружбу, спів робітництво і взаємодопомогу між Югославією і Болгарією (сер пень 1947 p.), а також ідея створення федерації чи конфедерації Балканських країн. Сталін був дуже незадоволений цими неузгодженими з ним самостійними кроками. Проте югославський керівник Йосип Броз Тіто не сприйняв цієї критики, оцінивши її як образливу і тенденційну. Справа дійшла до розриву у 1949 р. договору про дружбу, взаємодопомогу і співробітництво з Югославією. На Югославію нацьковувались інші соціалістичні країни, оголошувалося, що вона знаходиться «під владою шпигунів і вбивць». Югославське керівництво теж не залишалося в боргу. Після смерті Сталіна за ініціативою нового радянського керівника М.С. Хрущова почалось поступове врегулювання відносин.

 Конфлікт між СРСР та Югославією не був лише особистим конфліктом між Сталіним і Тіто — це був перший вияв незадоволення соціалістичних країн диктатом СРСР.

Періодично країни «соціалістичного табору» стикалися з політичними і соціальними кризами.

(незадоволення соціалістичних країн диктатом СРСР)

У середині 50-х років стали помітними кризові явища в розвитку східноєвропейських країн. В їх основі були некритичний підхід до досвіду СРСР, утвердження як еталону сталінської моделі соціалізму, поверховий аналіз підсумків післявоєнного роз витку, недостатнє врахування історичних традицій, помилки при проведенні індустріалізації і колективізації. У результаті — знижувався рівень життя, значно обмежувалась демократія.

  • Влітку 1953 р. незадоволення робітників НДР підвищенням тарифних норм і копіюванням радянської схеми соціалістичного змагання призвело до відкритих виступів проти радянського ре жиму. В 300 містах і селищах НДР страйкувало 400 тис. чол. За допомогою радянської армії виступи було придушено. При цьому загинуло 200 робітників, тисячі було ув’язнено.
  • Найбільшим виступом проти тоталітаризму в 50-ті роки було повстання в Угорщині. Угорське керівництво (М. Ракоші, Е. Гере) припустилося грубих помилок у своїй політиці, порушуючи законність. В результаті реальна зарплата зменшувалась, ціни зростали.

Виступ народних мас почався 23 жовтня 1956 р. До влади прийшло нове керівництво на чолі з Імре Надем. Радянські війська були виведені з Будапешта, Імре Надь заявив про вихід Угорщини з Варшавського договору і звернувся за допомогою до військ ООН. Це могло б призвести до виникнення воєнного конфлікту в центрі Європи. У Будапешті почалися криваві зіткнення. Прорадянські сили на чолі з Я. Кадаром знову повернули радянські війська, які, увійшовши до Будапешта, придушили повстання. У боях загинуло 3 тис. угорців, близько 500 (у тому числі й Імре Надь) були страчені.

 У 1956. відбулися виступи трудящих Польщі, які протестували проти погіршення рівня життя.

Схема_Ц-Сх_Європа2

  •  Другою великою кризою соціалістичної системи були події у Чехословаччині у 1968-1969 pp. У січні 1968 р. відбулась зміна керівництва Чехословаччини, яке очолив О. Дубчек. Він розробив досить широку програму політичних і економічних ре форм, прагнучи реформувати суспільство, створити «соціалізм з людським обличчям». Демократизувалося суспільство, більшу свободу одержали засоби масової інформації. Відхід від одіозного сталінського еталону соціалізму стурбував керівництво СРСР. У ніч на 21 серпня 1968 р. війська 5 держав, членів Варшавського договору (СРСР, НДР, Польщі, Болгарії та Угорщини) , увійшли до Чехословаччини та «припинили небажані експерименти». З «празькою весною» було покінчено, до влади прийшов вірний СРСР Г. Гусак, Дубчека відправили у заслання.
  •  1968, 1970 pp. відбулися виступи трудящих Польщі, які протестували проти погіршення рівня життя.
  •  У 1980-1981 pp. розпочалася знов криза у Польщі. Великого авторитету набула нова профспілкова організація «Солідарність», яка вдало здійснювала тиск на уряд. Лише запровадження у кінці 1981 р. воєнного стану та інтернування керівників «Солідарності» допомогло тимчасово призупинити цю кризу.

 Новий етап кризи соціалістичних режимів почався в кінці 80-х pp. Характерною його особливістю було те, що він відбувався в умовах значних змін у міжнародному становищі, нової зовнішньої політики М. С. Горбачова, яка одержала назву «нове політичне мислення». Ця політика ознаменувала собою відхід від «доктрини Брежнєва», яка передбачала обмежений суверенітет соціалістичних країн і можливість втручання СРСР в їх внутрішні справи. Тепер вважалося, що ці країни самі можуть вирішувати свої проблеми. Таким чином, зовнішній фактор — тиск СРСР на країни Східної Європи — перестав діяти, і соціалістичні режими в них почали розвалюватися.

Революції в країнах Східної Європи (1989-1991 рр.)

Оксамитові” революції – досягнення революційної мети без кровопролиття. Загальний механізм: масові виступи населення, усунення від влади комуністичного керівництва, демократичні вибори.

 Еволюційна форма перетворення

  • Польща. Лютий 1989 р. – початок засідань круглого столу. Угода про принципи парламентської демократії
    • Ø «круглих столів» уряду та опозиції (профспілка «Солідарність» у Польщі) (1989 р.)

Революція в Польщі почалася з приходу до влади опозиційної профспілкової організації «Солідарність» у червні 1989 р. Один із лідерів «Солідарності», Тадеуш Мазовецький, очолив новий уряд; було внесено виправлення в Конституцію; змінено назву держави на Республіка Польща; скасовано цензуру; деполітизовано органи держбезпеки і внутрішніх справ. Президентом був обраний Лех Валенса, а з 1996 p.— А. Квасьнєвський.

  •  Реформи «зверху» з ініціативи Угорської соціалістичної робітничої партії (1989 р.)

Угорщина. Лютий 1989 р. – пленум УСРП – відмова від керівної  ролі партії у суспільстві. Весна 1989 р. початок роботи “круглого столу”. 1990 р. – вибори до парламенту на багатопартійній основі

Демократичні перетворення в Угорщині розпочала Угорська соціаліст робітнича партія. Вона відмовилася від монополії на владу, визнала багатопартійну  систему і заявила про саморозпуск. Замість неї було створено Угорську соціалістичну партію. У жовтні 1989 р. було проголошено Республіку Угорщина замість Угорської Народної Республіки. Новий уряд очолив Й. Антала (лідер Угорського демократичного форуму). Почався процес формування ринкових і правових основ угорського суспільства.

  •  НДР. Вересень-листопад 1989 р.

Революція в Німецькій Демократичній Республіці почалася з масових виступів у Берліні і Лейпцигу; керівництво країни на чолі з Е. Хонеккером пішло у відставку. З конституції було виключено статті про керівну робітничого класу і його партії. У листопаді 1989 р. було відкрито кордон між Західним і Східним Берліном. Почався процес об’єднання з ФРН успішно завершився 3 жовтня 1990 р.

  •  Болгарія. Листопад 1989 р

У Болгарії наприкінці 80-х pp. комуністи також втратили авторитет почався масовий процес виходу з правлячої Болгарської комуністичної партії Реформатори відсторонили від влади Т. Живкова, а на основі опозиції партій був створений Союз демократичних сил. Його лідер Ж. Жилев серпні 1991 р. став президентом, був сформований новий коаліційний уряд а   незабаром Великі народні збори (парламент) прийняли нову Конституцію.

  • Чехословаччина. Листопад-грудень 1989 р.

«Оксамитова революція» у Чехословаччині почалася 17 листопада 1989 р. з розгону демонстрації студентів, яких підтримало населення в Празі. З ініціативи опозиційної групи «Хартія -77» у Чехії було створено «Громадський форум», а в Словаччині — «Громадськість проти насильства». Керівництво КПЧ пішло на переговори з цими опозиційними організаціями. Державні і громадські організації підтримали «Громадський форум». Було сформовано новий коаліційний уряд, країну було перейменовано на Чехо-Словацьку федеративну республіку, першим президентом якої став Вацлав Гавел. У 1991 p. радянські війська були виведені з країни, почалася економічна реформа, а з 1 січня 1993 р. почалося мирне розлучення двох республік і створення незалежних держав — Чехії і Словаччини.

Революційна форма перетворення

 Сутички з органами порядку

  • Албанія. 1990 р. – зміна політичного курсу..

Лютий 19991 р. – сутички з силами порядку. Загинуло 4 чол.

Березень 1991 р. – багатопартійні вибори

Народне повстання

  • Румунія. Грудень 1989 р. – розстріл виступу населення в Тимішоаре.

21-25 грудня 1989 р. – повстання у Бухаресті. Загинуло 1104 чол.

У Румунії революція почалася в грудні 1989 р. повстанням у місті Тімішоара. Повстання було жорстоко придушене. Президент Н. Чаушеску проголосив у країні надзвичайний стан. Бухарест повстав. Влада перейшла де Фронту національного порятунку. Н. Чаушеску з дружиною залишили столицю. Пізніше вони були затримані і розстріляні. Після цих подій Фронт | національного порятунку на чолі з лідером Й. Ілієску став провідної політичною партією, а Й. Ілієску був обраний президентом.

 Таким чином, на зламі 80-90-х років у країнах Східної та Південно-Східної Європи відбулися революції (різними шляхами), що призвело до повалення тоталітарних режимів, демократизації цих держав, проведення економічних реформ, які спираються на пріоритет приватної власності. «Соціалістичний табір» перестав існувати як геополітична реальність.

Югославія

(Громадянська війна, етнічне протистояння, втручання зовнішніх сил)

 1991 р. – розпад СФРЮ.

1991-2001 рр. – Громадянська війна та етнічні конфлікти.

Утворення нових незалежних держав:

  • Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія,
  • Союзна республіка Югославія (у 2003 перетворена на державу Сербія і Чорногорія.)
  • 2008 р. прем’єр-міністр косовських албанців Хашим Тачі в парламенті краю зачитав декларацію про незалежність Косова.

Югославія

Риси югославської моделі соціалізму

Однопартійна система. Абсолютний авторитет і влада Й.Б.Тіто.
Самоврядування трудових колективів.
Розподіл функцій партійного і державного апаратів.
Існування дрібної приватної власності.
Приватна власність на землю. Добровільність при проведенні кооперації.
Регульований ринок.
Орієнтація виробництва на експорт.
Ліберальний режим в`їзду і виїзду з країни.

 

Причини розпаду Югославії

Економічні Політичні Національні Соціальні Релігійні

Економічна криза. На кінець 1985 р. безробіття складало 15%, інфляція – 100% (у 1989 р. – 3000%), зовнішній борг складав – 19 млрд. дол. (1989 р. – 21 млрд. дол.). На його обслуговування уходило до 40% всіх валютних доходів держави.

Крім того близько 1 млн. чол. постійно виїздили на заробітки в Італію, Німеччину, Австрію.Нездатність колективного керівництва країною виробити ефективну модель управління.

Зміцнення республіканських партійно-бюрократичних еліт. Які прагнули якнайменше залежати від центру.

Криза СКЮ.Давні національні протиріччя між народами, що населяли Югославію. Великосербський шовінізм.

Історична пам`ять про масові вбивства сербів хорватськими усташами в роки Другої світової війни тощо. Претензії албанців на територію Косово, яка у середні віки була центром сербської держави.

Нерівномірність розвитку різних регіонів держави. Найвищий рівень життя в Словенії, найнижщий – в БіГ і Македонії.

Значне соціальне розшарування населення. Значний прошарок безробітних.

Падіння життєвого рівня населення в результаті кризи другої половини 80-х років.Словенці, хорвати, угорці – католики; серби, чорногорці, частина македонців, частина албанців – православні; боснійці, частина албанців – мусульмани.

Серед цими релігійними конфесіями існували давні протиріччя, непорозуміння і образи.

Дати

Конфлікти, війни на теренах Югославії

26 червня – 4 липня 1991 р. Війна за незалежність Словенії. Бойові дії в Словенії між військами ЮНА та словенськими збройними формуваннями.
Середина літа 1991 р. – серпень 1995 р. Війна за незалежність Хорватії. Бойові дії в Хорватії між військами ЮНА та хорватськими збройними формуваннями.

Боротьба Хорватії з проголошеною у районах компактного проживання сербів Республікою Сербської Країни (19 грудня 1991 р.). Операція хорватської армії «Буря» по знищенню РСК (серпень 1995 р.).Весна 1992 р. – 14 грудня 1995 р.Громадянська війна у БіГ між сербською, хорватською і мусульманською громадами.  Під тиском ООН і НАТО сторони сіли за стіл переговорів. Дейтонська угода.1988-1999 рр.Албано-сербське протистояння в Косово. Боротьба сербської поліції та армії проти албанських загонів ОАК.24 березня – 10 червня 1999 р.Операція сил НАТО проти Сербії «Союзна сила» з метою примусити її прийняти план мирного врегулювання в Косово. Введенні військ КФОР до Косова.Весна-осінь 2001 р.Громадянська війна в Македонії. Операція НАТО по роззброєнню албанських бойовиків (вересень 2001 р.).2006 р.Референдум в Чорногорії. Наслідком референдуму стало  утворення двох незалежних держав — Сербії і Чорногорії.

 2007 – 2008 рр.У 2007—2008 pp. різко загострилося питання про надання сербському краю Косову незалежності.2008 рПроголошення  незалежності Косова

Дуже складним був шлях перетворень і змін в Югославії. Суперечності між шістьма членами цієї федеративної республіки призвели до її розпаду. У 1991 р. зі складу Югославії вийшли Боснія і Герцеговина, згодом — Словенія, Хорватія і Македонія. Залишилися у складі єдиної держави Сербія та Чорногорія, які оголосили себе правонаступниками Югославії зі столицею у Белграді. У Югославії кризу створило переплетіння національних, соціальних і релігійних проблем. Белградське керівництво, прагнучи зберегти єдину державу, «ввело в дію» Югославську народну армію, що призвело до громадянської війни. Для врегулювання конфлікту були задіяні сили ООН і НАТО. Криза набула інтернаціонального характеру. Ситуація ускладнилася тим, що на території Боснії та Герцеговини співіснували три національно-релігійні громади: сербська, хорватська і мусульманська. Останню утворювали етнічні серби, які сповідували іслам, їм раніше дозволялося писати у графі «національність» — мусульманин. Оскільки до цього ці громади жили не відособлено, то війна почалася вже не за окремі населені пункти, а за їх частини і вулиці. За таких умов визначити міжетнічні кордони дуже важко, і хоча фахівці з ООН і НАТО запропонували компромісний план, але він не зовсім влаштовував ворогуючі сторони. Справа неодноразово доходила до бомбардувань югославської території авіацією НАТО. Кожна з громад бажала мати власну територію, а їхні еліти — владу, і це призвело до гострих суперечностей.

У листопаді 1995р. у Дейтоні (США) було прийнято угоду, за якою Боснія і Герцеговина залишилися єди­ною державою з двома автономіями — Мусульмано-Хорватською федера­цією і Республікою Сербською. У грудні 1995 р. у Парижі була прийнята угода, за якою Боснія і Герцеговина залишилися єдиною державою з двома автономіями — Мусульмано-хорватською федерацією і Сербською республікою Боснія. Для виконання угоди миротворчі сили ООН було замінено спеціальним військовим контингентом НАТО, до якого приєдналися військові підрозділи Росії та України. Під час війни 1992-1995 років у Боснії і Герцеговині загинуло близько 380 тис. осіб, 1 млн. 350 тис. були переселені, а ще 2 млн. 250 тис. взагалі покинули межі цієї території.

Нерозв’язана проблема автономного краю Косово, населеного албанцями, різко загострилася в січні 1999 р. і привела до збройних сутичок між ал­банськими сепаратистами і сербськими військами. США і НАТО спробували розплутати цей клубок загострених етнічних і релігійних конфліктів силою. Військове командування НАТО під керівництвом X. Солани почало бомбар­дування Союзної республіки Югославії влітку 1999 р. Більшість країн Євро­пи схвалили цей крок. Уряд Російської Федерації різко засудив агресію і неодноразово порушив питання про її припинення. У ході війни застосовува­лися нові види озброєння. У самій Югославії загинули сотні мирних грома­дян. Наслідками громадянської війни в Югославії також став розпад у люто­му 2003 р. Союзної Республіки Югославії й утворення на її території нової держави — Сербії і Чорногорії. Напруженою залишається і внутрішньопо­літична обстановка: посилення позицій прихильників колишнього прези­дента С. Мілошевича і зростання розбіжностей всередині демократів. Ситуа­цію ускладнило також убивство сербського прем’єра Зорана Джинджича та випадкова смерть під час засідань Гаазького трибуні колишнього президента Сербії С. Мілошевича.

Зростання албанського націоналізму в Македонії призвело до початку 2001 р. македоно-албанської війни, що вдалося припинити в ході введення сил НАТО.

У 2006 р. в Чорногорії відбувся референдум щодо її від незалежності Сербії. Чорногорці підтримали цю ідею. Наслідком референдуму стало утворення двох незалежних держав — Сербії і Чорногорії.

ЄС вирішує юридичний статус Косово бути йому незалежним чи продовжити перебувати в складі Сербії. Проблема статусу Косово є провідною й у передвиборчих перегонах політичних партій, які в січні   2007 р. проходили  у Сербії.

У 2007—2008 pp. різко загострилося питання про надання сербському краю Косову незалежності. ЄС та США виступають за надання незалежності Косову, Росія та Сербія проти такої позиції. Вони вважають, що «косовську проблему» можна розв’язати, лише використовуючи принцип міжнародного права та шляхом прийняття рішення на засіданні 00Н. (У лютому з 15 членів Ради Безпеки ООН лише п’ять країн підтримали ідею незалежності Косова.)

Косовська проблема стала наріжним каменем президентських виборів у  Сербії, які відбулися 3 лютого 2008 р. Кандидати в президенти радикал — націоналіст Томіслав Ніколіч та чинний президент Сербії Борис Тадіч по різному вбачали шляхи розвитку країни. Б. Тадіч є  прихильником зближення з ЄС, а майбутнє Сербії бачить у єдиній Європи. Натомість Т. Ніколіч  наполягає на тісних зв’язках із Російською Федерацією та Китаєм, обидва кандидати категорично заперечують надання Косову незалежності

Перемога Б. Тадіча на президентських виборах означає європейський шлях Сербії.

17 лютого 2008 р. прем’єр-міністр косовських албанців Хашим  Тачі в парламенті краю зачитав декларацію про незалежність Косова. 104 депутатів підтримали проголошену незалежність. У зв’язку з проголошенням; незалежності Косова в столиці Сербії Белграді сталися магові виступи радикально налаштованих осіб. У свою чергу сербська община Косова вирішила відокремитися від краю та підпорядкуватися владі Белграда

Ситуація в регіоні залишається напруженою. Реалізація на практиці американського плану та плану ЄС щодо надання Косовунезалежності створила міжнародний прецедент щодо можливого проголошення незалежності іншими етнічними регіонами Європи (країна басків в Іспанії, Придністров’я  Молдові, Абхазія в Грузії та ін.). Парламент Сербії (скупщина) відмовився  визнавати незалежність Косова.

Висновок. Розпад Югославії привернув до себе увагу світового співтовариства і торкнувся інтересів сусідніх держав і країн Європи в цілому. Югославська криза стала інтернаціональною і перетворилася у кровопролиття. Громадянська війна в колишній Югославії виявила не тільки політичні але й національні проблеми Балканського півострова,  що довгий час не вирішувалися. Недавня трагічна слов’янських народів демонструє, що Балкани наприкінці ХХ ст. перетворилися в геополітичну пастку

 НАТО_ОВД

                                                        1957 р                        1949 р

 НАТО         ОВД

 Венгерское восстание 1956 года — Хроника

16-17 июня 1953 Камни против танков ГСВГ

Празька весна 1968 — намагання побудувати «соціалізм з людським обличчям»

Уничтожение Югославии: история конфликта

Запись опубликована в рубрике Країни Центральної Європи. Добавьте в закладки постоянную ссылку.